Ганна Маркевич: «Ми з Мирохою – аси…»

30.12.2008

ПОЛНАЯ ВЕРСИЯ ИНТЕРВЬЮ "ОВЕРТАЙМУ" Аж цікаво, як насправді живуть великі люди. Уява малює щось таке величне, багатокімнатне, євроремонтне – або й зовсім багатоповерхове з басейном у дворі. Щодо багатоповерховості – ну, майже вгaдала. Тільки з тією різницею, що замість басейну посеред двору невеличка клумба, закидана якимись будматеріалами: у сусідньому під’їзді хтось щось будує. Починаю сумніватися, набираю номер… — Ганно Володимирівно, я той… Зайшла тут у двір, стою поряд з жовтою автівкою… — А я Вас бачу… Піднімайтеся… Родина Маркевичів мешкає у п’ятиповерховому старому будинку у центрі міста. Квартира на третьому поверсі. Двокімнатна, не захаращена зайвими меблями і взагалі зайвими речами. Можна сказати, що й взагалі найзвичайнісінька. Перше враження – світло і багато простору. Точніше, ні, це вже друге враження. А враження найперше – це, власне, не від квартири. Бо перше, що я бачу — це господиню, що відчинила мені двері. Оскільки я жіночу зовнішність не дуже вмію змальовувати, можу сказати одне: у Мирона Богдановича бездоганний смак. Це про зовнішність. Характер і таке інше – сподіваюсь, що дізнаюся. Проходимо у кімнату і одночасно вже починаємо спілкуватися. — Чай, каву – чогось хочете попити? — Ой, та ні… Я вже по цій спеці так з ранку напилася, що зараз не хочеться. — Ну, то добре, пізніше поп’ємо… — Квартира у вас скромна як на таку персону… — Ви знаєте, ми як переїздимо з одного помешкання в інше, то я кожного разу усіляке таке купую – рушнички там, побутову хімію… Ну, праску там може… І як знову переїжджаємо – кажу Мирону: давай заберемо увесь цей дріб’язок, щоб знову не купувати – ну воно ж мені теж кожного разу ходити, шукати… А потім подумаю, що оце будемо усе складати у машину, хтось побачить та ще й скаже, що Маркевич рушнички та щіточки возить з квартири на квартиру – та хай йому!.. — І знову купуєте? Сміється: — Знову купую. Та зараз вже й не так важко орієнтуватися, я Харків за три роки вже трохи вивчила. Взагалі, Харків і Львів не дуже відрізняються. Що Львів для мене більш компактний – то так. Я іноді як у Львові їду (взагалі, не я їду, а мене везуть – я сама за кермо не сідала та, мабуть, і не сяду), так думаю: як би хто з центру цього міста вибрався? Для мене вже усе знайоме, а так вулички маленькі, петляють… — Але ж Харків і Львів хоч трохи, а все ж таки мають відрізнятися? — То так. Львів… Як це сказати… Місто більш поважне. Можна сказати, що якесь шляхетне. Може, що Європа поруч. Більш чистеньке. Люди біля своїх будівель намагаються чистоту зберігати, квіточки якісь, ще щось… Але й у нас всяке буває. Недоліки є, як і у всяких великих містах. Те ж хамство на вулицях є. Буває, йдеш по вулиці, бачиш таке… — І що, Ви або Мирон Богданович робите зауваження? — Ні в якому випадку! У Львові на вулицях зауваження не роблять. Не прийнято. Ну, і потім, який сенс у цих зауваженнях? Людину дома повинні виховувати, а не на вулиці. Як дома не виходить – то й на вулиці не вийде. А по-друге, зробиш зауваження і почуєш у відповідь хамство. Я так рахую, що воно того не варте. — Мирон Богданович, я так розумію, людина дуже ввічлива і вихована… — Дуже. — Він львів’янин? — Ну, я вважаю, що так. Взагалі, він народився у Винниках. Це не село, це таке містечко – не просте, я Вам скажу. Там і художників багато народилося, і поетів, і взагалі інтелігенції… Панське містечко, одним словом. Його батьки у Львів переїхали на роботу, тому що у Винниках із підприємств тільки невеличка фабрика тютюнова, ще австрійська. Вона й досі є, щось там роблять. А Мирона я вважаю львів’янином. Він виріс у Львові. Лунає телефонний дзвінок. Пані Маркевич бере трубку: — Передзвони мені десь за годину. Дивимось одна на одну. І раптовий поворот бесіди – може, не зовсім логічний з чоловічої точки зору, але абсолютно нормальний для нас обох: — Ви знаєте, ми їздимо на Сорочинський ярмарок, бо мені усе те подобається, - каже вона. — А президента бачили? — Нє, він нас не застав, ми раніше звідти поїхали. Та ми і не на нього дивитися їздили. Я там вишиванки дивилася. Я їх взагалі збираю. Не скажу, що прямо такий вже колекціонер, але якщо є можливість – обов’язково купую. З Західної України з усіх куточків вишиванки є. А ось у вас на Слобожанщині вишиванки відрізняються орнаментом. Ще в мене ваших вишиванок немає, шукаю. — А перша вишиванка звідки? — Першу вишила тьотя Мирона, подарувала на весілля. І досі сорочка збереглася. Я її з таким задоволенням тоді носила! Дуже мені йшла. І носила не тому, що така вже патріотка, така вже українка – а просто дуже здорово з джинсами виглядало. А взагалі, вишиванки – це не так вже й просто, там кожен елемент щось значить, їх читати і розшифровувати можно… — Так Ви скоро й етнографом станете! Відмахується: — Та ні! Просто подобається. — А хто Ви за фахом? — Електронщик. Розумієте, я велоспортом займалася, а це ж ще в радянські часи було, спортсменів в усі вузи запрошували – ось мене й запросили в інститут радіоелектроніки. Так я Вам скажу, я ще й непогано відучилася! Ще й років сім у професії відпрацювала. Ну, це вже потім, як дитина з’явилася, пішла у спортклуб при заводі. — І як же Ви з Мироном Богдановичем познайомилися? — База велосипедистів була – це зараз стадіон «Україна» - і футболісти там же бігали. Я з виду його знала. А нам, дівчаткам, тоді років по п’ятнадцять-шістнадцять було. А я ще й футбол любила дивитися. Це тато у нас футбол дуже любив. У нас у сім’ї три дочки, я наймолодша. І тато дуже хотів, щоб хлопчик народився – а народилася я. І він мене на футбол водив. А щоб не просто так сиділа і дивилася, навчив правил гри. Так воно і сталося усе. Коли ми познайомилися, Мирон вчителем фізкультури у селі був. Мені взагалі подобаються люди, які знають, чого хочуть. Ось він знав. Він тоді не грав з-за травми, і хоча був з небідної родини – міг трохи відпочити, полінитися – пішов до дітей. Те мені сподобалося. Сподобалося, що у мужчини є ціль і він заняття своє любить. Потім він грав у Луцьку. Поженилися. І його на два роки запросили у вищу школу тренерів. Це ж цілих два роки, і у Москві… А я сама вдома зі старшим сином. Але я страшенно гордилася, тому що у школу тоді запросили тільки по два тренери від кожної республіки – це ж СРСР був! Від України були він і Матвієнко. Ще тоді у тій же тренерській школі Стрєльцов був… Мирона дуже там поважали. Зокрема за те, що вихований і англійську мову знає. — А він сам її вчив чи як? — Чому сам… Він у нас не просто так, він спецшколу у Львові закінчив. Мирон взагалі людина дуже освічена, дуже розуміється на мистецтві, любить музику, живопис… Як де буває – обов’язково музеї, екскурсії, усе, на що часу вистачить. Я-то не дуже – тобто тeж є речі, які у тому ж живописі подобаються, але так щоб стояти і споглядати картину, яка мені просто не подобається – такого немає. Як на мене, то мало часу на життя, щоб стояти, дивитися і думати, про що ж думав художник, коли це малював… Аплодисменти! Як на мене, то пані Маркевич супержінка з супержіночим поглядом на життя – на яке у нас, жінок, завжди замало часу. Це чоловікам чомусь здається, що вони житимуть вічно… І знов поворот у бесіді: — Ми з ним не просто познайомилися і закохалися, ми ще й подружилися. А вже потім поженилися. Без дружби то що воно… Так… Має бути і любов, і дружба, і довіра – усе. На одному коханні сім’ї не буває. — То Ви йому і дружина, і друг, і подруга, і коханка – усе? — Усе. Тому й живемо разом вже тридцять два роки. – Пауза. - Хай Бог милує, цілих тридцять два… Зате я його знаю як, мабуть, ніхто. Ось він така людина, що його вчинки іноді не усі розуміють. Бо він такий, що завжди усім допомагає, дає, що має, не думаючи про якусь вигоду. Та навіть взагалі не думаючи про неї. А ті люди, що дивляться на це – ну просто можуть сказати: от лох! Для нього і для мене це благородний вчинок, а для деяких - … Я ось була у Ялті і мені дали почитати малесеньку таку заміточку у газеті, про те, що команда «Металіст» допомогла постраждалим від повені у Івано-Франківській області. Мені кажуть: «А ти що, не знала?» А я б чесно не знала, якби не газета. Та я рахую, що справжній мужчина так і робить. Вчинок задля вчинку, а не задля слави. — Ось ви кажете, що два роки він був у Москві, а Ви вдома… Та і окрім Москви він же не завжди поруч з Вами. Ревнуєте? — Ооо… — «Ооо» — це значить «так»? — То не всьо так просто, ревнощі… - Пауза. – Так! Але я знаю, що він прекрасний чоловік, прекрасний батько, і взагалі… То чому я буду у щось лізти и чимось зайвим цікавитися? Доброзичливців і так більш ніж досить, люди, на жаль, заздрять. Завжди є кому що розказати. Тому… Мирон – він мужчина видний, я це розумію. Але я нічого такого не знаю – значить, нічого такого і не було. А це головне. Тим більш, Ви знаєте, я більшу частину свого життя, так вийшло, провела серед чоловіків. З того ж заводу починаючи. Спершу подобалося, що немає у чоловічому середовищі усіх цих розмов про шмотки і усе таке… А потім прислухалася, як чоловіки пліткують про жінок. Хто з ким, де, як… І це далеко не завжди правда. До речі, щодо ревнощів – один знайомий сказав, що ми з Мироном можемо одне одного втратити через те, що часто буваємо у розлуці, бо не тільки ж він у нас видний, але ж і на мене чоловіки поглядали! Не сумніваюся! — Але усе це скороминуче, і взагалі, є сім’я і діти… А чоловічі плітки – та як тільки-но хто бачив, що я з кимось каву пішла пити – все: у неї коханець! — Чоловіча логіка! Знаєте цей старий анекдот про ту ж логіку чоловіків? Зустрічаються двоє приятелів. Один питає другого: «Вона тобі дала?» - «Ні. А тобі?» - «Теж ні». В один голос: «От б…ь!» — Це точно! – сміється. - А щодо тієї ж Москви, та і потім, коли тренерство почалося – це ж робота така, що сьогодні ти тут, завтра там, а коли є діти, є своє помешкання, та і освіту потрібно дати синам належну… Не буду ж я підриватися з дітьми кожного разу, тільки щоб ревнощів не було! От Остапчик вчився у тій же школі, що й Мироха (це я чоловіка ніжно так називаю). Він–то і футболом цікавився, але нас трохи лікарі налякали, що якісь там шумочки у серці… А це просто вікове було. А так може що і вийшло б. Ну, а так і він, і Юрчик, молодший, спортом займалися. Як хотіли – так і займалися. Я так рахую, що дитина повинна сама хотіти, коли усе тільки починається. Щоб самій подобалося. Уже тоді, пізніше, якщо щось виходитиме і потрібно буде результат давати – а дитина може просто стомитися і трохи розчаруватися, що не все так просто і легко – тоді вже, коли якісь обов’язки виникають і воно хоче все покинути, тоді можна і пояснювати, і заставляти іноді. — А окрім електроніки чим Ви ще у житті займалися? — Не тільки займалася, а я займаюсь. У мене перукарня. Невелика, але моя, мені вистачає. Я для своїх дівчат шефова, звичайно, але не так щоб зовсім вже шефова. Щось середнє між начальством і подругою. — Мирон Богданович Вашому бізнесу допомагає матеріально? — Зараз ні. Попервах – звичайно, гроші давав. — Відчитувалися за них? — Ніколи! Усе на довірі. Ні разу не питав, що на що витратила. Та і навіщо? Йому свого вистачає, чого у мої справи втручатися… Як і я у його не втручаюся. — Пані Ганно, а усе ж таки – ну як Ви познайомилися так уже, що конкретно? То, що ви одне на одного на стадіоні дивилися – то одне. Але ж хтось когось перший помітив і перший підійшов? — То як я і казала, на стадіоні помітили одне одного. Я на футбол з татом ходила, а потім з друзями. Я знаю, що зараз є таке, що дівчата ходять задля того, щоб познайомитися, і одні можуть ходити на футбол. Але у нас, у Львові, ми тоді на футбол ходили не щоб познайомитися – однозначно. Ми з подругою були, і були такі – ну, видні були, побачив він мене. Але ж і без хлопців тоді не ходили на футбол, не прийнято було. Тож він дивився і думав, що я з своїм хлопцем ходжу. А потім так сталося, що у ресторані святкували ми день народження мого колеги. У нас, знаєте, безліч кав’ярень, але вони стоячі усі тоді були – взяти каву, поспілкуватися і усе. А так, щоб посидіти, потанцювати – це у ресторані. І ось ми сидимо – і заходить Мирон з друзями. А ресторанів мало тоді було. І місць у ресторанах не вистачало – ми замовили місце заздалегідь на цей день народження. І мене штовхає колєжанка: «Дивися, твій Мирон прийшов!» А вони зайшли, пішли кудись – ресторан великий – а вона каже: «Зараз їм тут місця не вистачить…» І я не те щоб розстроїлась, але… І тут бачу – виносять їм стіл звідкілясь. І він пізніше підійшов, запросив на танець. А потім спитав, чи можна мене додому провести. І провів. — А Ви пам’ятаєте, що це за день був? — Звичайно! Друге вересня. Він ще як вийшли ми з ресторану – у нас там бабусі з квітами стояли, підловлювали кавалерів, щоб дамам квіточки купили – так він мені георгіни подарував. Він і зараз мені часто квіти дарує. Я усілякі квіти люблю – і троянди, і чорнобривці, і польові... Єдине, що гвоздики не люблю. Бо в мене день народження у грудні, а які тоді зимою квіти були – тільки гвоздики, і так ті гвоздики з року в рік… — А Мирон Богданович взагалі-то ті дати пам’ятає – коли познайомилися, коли одружилися? — Дати я йому нагадую. Це не його. Він у це не заглиблюється. — А чи був такий момент, коли Ви зрозуміли, що Ви заможна жінка, що Ви можете собі дозволити щось таке, про що раніше і не мріяли? Точніше, коли такий момент настав? — Любо, розумієте, я з небагатої родини. Мене змалку привчали, що гроші твої тільки ті, що у тебе в гаманці. Немає грошей – немає мрії. Тобто розраховуй тільки на себе і на те, що ти маєш. Я ніколи грошей не позичала – і зараз не позичаю, чесне слово! Я з таким подивом дивилася на жінок, що позичали гроші на якийсь одяг, купували і тут же вдягали і носили, ще не маючи грошей віддати… Тому про заможність я якось не задумуюсь. Та ми нічого такого особливого і не маємо. Все, що у нас є – воно якось само по собі приходило. Чесно. — А яка основна стаття витрат у Маркевича? — Техніка! Він так страшенно її любить, і край необхідно, щоб усе найновіше і найсучасніше було!... Постійно обновлює. — А він у цьому розбирається? — Зараз уже ні. У магазині консультується – йому того вистачає, щоб користуватися. — А вдома ж жінка електронщик… — Та я тільки злоблюся. Ми не встигаємо рідні усе відвозити. Вони дивуються: це ж новий, справний телевізор! А Мирону вже не новий. Новий – той, що у нас дома вже стоїть. — Повертаючись до тих двох років тренерської школи… — Ви знаєте, я у Москву на день відпрошувалася. Літак о пів на шосту, тож я о третій вставала – а то й взагалі не лягала спати, дві години летіти у Москву, потім я їду в гуртожиток – до речі, гуртожиток у них був надзвичайний – і він туди з занять приходить… Побули разом – і я останнім рейсом об одинадцятій лечу додому. Але за усі ті тридцять два роки, що ми разом, тільки раз було таке, що ми аж місяць не бачилися… - І знову пауза: - Боже, це ж аж тридцять два роки… Я дивлюся на цю неймовірно молоду жінку, слухаю розповідь про її життя – її з Мироном Богдановичем життя… Не скажу, що поневіряння, але ж і скільки прикладів маємо, коли просто хтось не витримував, розлучалися… А ці – ні. І досі разом. — Щодо домашньої роботи – є якийсь розподіл? Ганна Володимирівна посміхається: — Моя бабця Настя, царство небесне, так казала: «Помиями від мужчини не має смердіти». І я з нею згодна. Але тільки на тих умовах, що мужчина не дозволяє своїй жінці робити усе за себе. А взагалі-то, коли я в Москву до нього приїздила, він якось раз картоплі насмажив. — І як, їстівна? — Цілком! Ну, а так… Я якось ногу зламала. А перед цим білизну замочила, щоб прати… До мене кожного дня і сестра ходила, і колєжанки, щоб допомогти… Ви розумієте, колєжанки – це більш ніж подруги. З ними більше спільних точок дотику. Так ось, Мирон встиг перед ними білизну випрати. Зі словами: «Та що там прати!» Прийшли колєжанки – і бігом знову прати, тому що… Ну, кожному своє. Але ж виправ! І прали так скоренько, щоб він не побачив, щоб не образити чоловіка… — То Ви так його гідність оберігаєте? — А що, можна інакше? – щиро дивується Ганна Володимирівна. – Окрім того, ще й так склалося, що я майже не жаліюся йому. Ніколи не нию. Ну, це-то мені ледь боком не вийшло – коли він був у Москві. Мирон мені як телефонує, то, звичайно ж, питає, як ми там. А я завжди відповідаю: все добре. Навіть тоді, коли ото ногу зламала. А ще у той же час і Остапчик дуже захворів. Хоча мені і сестра допомагала (уявляєте, вона лікарняний собі купила, щоб за мною і Остапчиком ходити), і колєжанки – знаєте, то те ще було… У сина температура за сорок, я по дому на одній нозі плигаю, щось намагаюся робити… Він дзвонить – а я і думаю: ну розкажу йому про усе це, ну і що? Він-то нічим не зарадить, тільки переживати буде... Але тоді він приїхав – ну, я вже розказувала, як він пранням займався... А вже потім я згадала про це, коли побачила, що Мирон вже переконаний у тому, що у мене все завжди гаразд. Це теж погано. Тобто треба і не нити, і не мовчати як партизанка. Золоту середину треба найти. — Ви жінка міська, але якщо б так прийшлося – ну, припустімо, що так би прийшлося – що Ви б потрапили з сім’єю у село, у хатку, і треба б було воду з криниці брати, і піч топити, і хліб пекти, і корову доїти… Змогли б? — А чому ні? Я все б змогла. Я жінка сильна. Окрім того, з часом навіть потяг якийсь до землі відчуваю. Не те, щоб там картоплю саджати, ні. У нас є така дача, там город, сад… Я квіти люблю вирощувати. А так є клаптик на городину – петрушка, кріп… А сад – там яблуні, вишні… Мирон вишні і черешні обожнює. Так ось, до чого я… Є у мене близька знайома – лікар-гінеколог. У нас у Львові є лише декілька родин, що мають свої герби – так ось, вони мають. І ось ця мила освічена жінка бере сапку, відерце і йде у двір, де там на малесенькому клаптику вона квіти вирощує. І потім розказує мені, що як росте… Я спершу не розуміла. Зараз, напевне, розумію. — То Ви у душі міський чи сільський житель? — Не знаю. Пам’ятаєте, я Вам казала, що до нас усе само по собі приходить? Ну, з одного боку це так – у тому сенсі, що ніколи не планували якісь покупки, ніколи спеціально грошей на щось не збирали, не відкладали. Просто так виходило, що як хотіли – то врешті решт мали. Я ось згадую, як ми з подругою колись у кіно пішли, а погода така, що просто… Вийшли з кіно, стоїмо, ждемо маршрутку – а воно ж холодно, слякоть, чобітки ті геть промокли… А я дивлюся – і як раз напроти будинок на Валовій, і світло у вікнах… І таким теплом від тих вікон віє, такі фіранки там затишні – я і кажу подрузі: «Боже, і хто ж у тому будинку живе?» А потім, пізніше, коли ми з Мирохою там квартиру придбали – то я згадала про це. От розумієте? Нам нічого з неба як манна небесна не падало. І усе, що у нас є – то ми самі чесно надбали. Ні у кого не забрали, нікого не переступили. До речі, наш старший сказав якось: «Ну, ви так живете, що я вами горжуся! Але скоро буду стидатися». — А ця квартира - то було перше ваше помешкання? — Ні, перше було однокімнатне. То були ті часи, коли перша хвиля єврейської еміграції прокотилася. Виїхали у нашому дому євреї і на зборах стали вирішувати, кому належить продати цю квартиру. А ми на той час так багатолюдно жили, що нас і обрали. І ми як в’їхали туди!... Любо, я Вам не передам, як то було! В мене та хата була просто… Як пупсик!!! Я її так облаштувала!!!... Усі наші друзі до нас ходили, я така довольна була! До речі, з того ж часу мене ніхто зненацька вдома не захопить так, щоб було щось неприбрано у квартирі, або ж посуд, або ж щоб я сама… Це та квартира мене так виховала, тому що місця мало і усе повинне бути прибране і на своїх місцях, і вставала я рано. А у нас же ще й перший, Остапчик, то така дитина була!.. Він не хотів спати і їсти. — ??? — То так! Чесно! Не кричав, але й не спав і не їв. Що ми вже тільки й не робили, щоб він хоч щось з’їв… Мирон і капелюха такого чудернацького одягав, і на дерево напроти вікна кухні залазив – отак годували, одним словом. Але Остап з дев’яти місяців вже бігав. У нас у дворі усі молоді мами зі мною не хотіли сидіти, бо за ним постійно бігати потрібно було. Раніше йому поставили сільську колиску дерев’яну – ще Мирона, з Винників – під неї три килими, щоб сусідів не непокоїти, як колихати, а як переїхали у цю квартиру, то замість колиски ліжечко купили. Поклали його (йому вже два рочки було), сказали: «Остапчик, це твоє ліжечко – спи, синку». А самі пішли на кухню, випили сильнійшої кави з коньяком — такої, що ложка стояла, бо ж нам усю ніч з дитиною щось робити… Випили, сидимо. Десять хвилин, двадцять, тридцять… тихо! Зайшли, глянули – Остапчик сам заснув. Так до нас усі прийшли подивитися на таке диво. — А ви взагалі у сім’ї якось планували, скільки дітей буде – чи як вийде? — Ну, першого Мирон дуже хотів. А вже я потім, як отак з малим набігалася, довго не могла на другу дитину зважитися – просто потрібно було передихнути. І вже через десять років Юрчика, молодшого, народили. Ну той зовсім інакший. Так що мороки було менше. А щодо третьої дитини – то вже так і не зважилися. Вже не молоді були. А хлопці – вони добре порозумілися. Ніяких ревнощів, молодший слухається старшого, бо той старший, а старший захищає молодшого, бо той молодший. — А Ви справами Мирона Богдановича переймаєтесь? — Дуже. Але ж він такий… У собі все держить. — Для нього дружина є такою жилеткою, щоб поплакатися, чи ні? — У нього взагалі такої жилетки немає. Його так розкрутити треба, щоб розказав!.. То йому можуть пожалітися, а щоб він… Пам’ятаю, було таке ще у колишньому його тренерстві, що вийшли ми у двір гуляти з молодшим, а там дружина гравця, теж з дитиною. Я знаю, що у цього гравця зарплата більша, ніж у Мирона, а вона й каже: мій чоловік на збори не поїде, бо ми грошей не маємо… Так Мироха виймає сто карбованців (а тоді ж то гроші!), дає їй і вона йде собі. А мені тоді залишилася десятка на тиждень. Ну то як?! Я вже тоді не витримала… — Посварилися? — Як Вам сказати… — Добре, Ви з Маркевичем колись сварилися так, що й досі пам’ятаєте? — Одного тільки разу. Ще коли він у Луцьку був. От тоді я й зрозуміла, що з ним сваритися неможливо. Тому що він мовчить, а я кричу – і виходить, що я істеричка. А це ж неможливо! Взагалі-то, він на мене ніколи не кричав. І не ображав. Саме образливе слово, що я колись почула – «дура». Ну то й ладно. Він у нас розумний, на двох вистачить, - сміється пані Маркевич. — Є якісь моменти у нинішньому житті, що Вам не дуже подобається? — Ну, до того, що він не завжди поруч, я вже звикла. А ось коробить публічність. Те, що усе як на долоні. І його як тренера, буває, такі люди ображають, що і поруч з ним стояти не гідні. А він мовчить, бо вихований. А потім переживає… А як при мені ото починають щось говорити – я їм кажу: так, Мирон Богданович сам усе сховає, не треба нам ні порад, ні співчуття такого… - Вона замовкає. І продовжує: - Хоча одного разу співчуття дуже знадобилося. Це коли Мирон… — Пані Маркевич, я навмисне цієї теми не торкалася, бо це дуже не те що особисте – а перш за все болюче для Вашої родини. — Дуже. Я і зараз як згадаю усе, що тоді було, коли він з «Карпат» пішов – ледве сльози утримую… Він так «Карпати» любив! Це словами не сказати. Все робив для команди. І коли «Карпати» розлетілися – його на голу землю запросили тренером. Та нє, не на голу навіть – на випалену. Ні грошей, нічого… Мирон з дому ковбасу брав, щоб хлопцям канапки робити – бо ж і годувати їх нічим було! А м’яч!... І досі пам’ятаю, простити не можу…Дивлюся – йде на роботу і бере м’яч з автографами, що йому у Москві у тренерській школі надписали. А там і Яшин розписався, і Стрєльцов… А він бере того м’яча на тренування бо м’ячів немає… Я перед цим – перед усім цим, як йому знов тренерство запропонували – мало на коліна не падала: не йди! Ну як знала, що недобре станеться… То так і сталося. — Як ваша родина пережила це? — Ну… Пережила. Дзвонили з усього світу. Усі переймалися: як то можна таке робити з людиною, що стільки для клубу зробила? А там завжди користувалися тим, що Мирон патріот. Просто використовували це. Ну, він дуже сильно переживав. Але мовчки, як завжди. А я стільки тоді виплакала… Але він того ні разу не бачив. Потайки від нього плакала. — Коли він до «Металіста» прийшов, з Вами радився чи ні? — Нє, просто прийшов. Це тоді він саме без роботи сидів, нудився… Я вже і дивитися не могла, кажу: «Мироне, та поїхали на рибалку чи що… Дома нічого сидіти». Поїхали. І йому подзвонили. Він побалакав і мені потім каже: «До Харкова запрошують, у «Металіст». Поїду на перемовини». Потім повернувся і зразу ж мені сказав, що йому усе підходить – і люди сподобалися, і місто начебто непогане, і з командою буде працювати, бо є з чим… Я тільки вислухала і сказала: «Їдь». Я часто згадую фразу з фільму «Доживемо до понеділка». Там у шкільному творі хлопець написав: «Щастя – це коли тебе розуміють». Ми одне одного і без слів розуміємо. Він тішиться чимось – то й я за нього рада. Він прийде додому, мовчить собі – і я мовчу, і нам добре. Знаєте, Любо, бути разом стільки років, прожити і пережити стільки усього – і попри усе зберегти дружбу, повагу, довіру, любов – таку, щоб кохати, як у молодості, щоб почуття залишилися… Це високий пілотаж, я Вам скажу. Так от: ми з Мирохою – аси. — Які людські чесноти для Вас вартують найбільше? — Порядність перш за все. І доброта сердечна. Ще люблю простий розум. Не цинізм, ні… А саме простий розум. Інтелектуал і розумна людина – то, як на мене, зовсім різні речі. Мені скучно з інтелектуалами. — А щодо людських вад – яка найгірша? З якими людьми ніколи не зійдетеся? — З дурними. Вони у себе усі вади вбирають. З ними не те що зійтися – з дурнями взагалі невиносимо. — Вихованням дітей більше Ви займаєтеся? — Звичайно. І я строго їх виховую. А Мирон – то усьо… Він як їх побачить – і тане. Хоч як я йому кажу: будь же ти батьком, один те-то зробив, другий те-то, побалакай – він заходить у кімнату і все. Сю-сю-сю… Тьху, думаю. Останнє баловство – це забагалося Мирону молодшому, Юрчику, машину купити. Я так подумала – і у село з’їздити, та й по місту теж… Кажемо йому: ходім машину купувати. А він спершу – та навіщо вона мені, потім вже інше: давайте візьмемо беушну, щоб бити не жаль було. Я йому і кажу: «Ну і як то виглядатиме? Син Маркевича на беушному їздить… Все одно що лахи вдягти.» Вмовили. Так він же ж вибрав «Х’юндай» такий малесенький! Але я залізла всередину, подивилася – нічого, нормально. То і взяли. Але ж сини не дуже балувані зростають. То я привчила так. Взагалі, от що таке виховувати мужчину? У нас так у сім’ї: як у кімнату жінка заходить – хлопці неодмінно встануть, що б вони не робили. Подарунки родичам – особливо родичкам – то непремінно. Пам’ятаю, бабця якось каже: «Мені Остапчик сто гривень дав, то візьми, хай дитина собі щось купить…» Я і кажу: то тобі Остап на морозиво дав. А я завжди йому кажу: у нас бабця любить морозиво, цукерки, усе таке – то треба їй цукерок и морозиво купити, бо вона така… гонорова. Сама зроду не попросить грошей. Сестра моя теж: як подарунок він їй зробив – а вона при ньому: ой, ти потратився… Я її у сторону: ти що?! Не вбивай те, що я виховала. — Два сини, чоловік, дім – то велика робота. Самі встигаєте? — Взагалі, так. Але є таке, що мені допомагають. Жінка одна приходить, по дому допомогти. Їй заробіток, мені полегшення. Я якось з великого розуму полізла взимку вікна мити – так у мене раптом на ранок руки сині стали. Ну, думаю, то забилася десь. А потім гірше… Я до лікаря. А мені кажуть: ще будете отак вікна мити – то Вам руки покрутить. Най його шляк трафить, думаю. Отож і жінку ту запросила вікна мити. Але так за те переживала! — Інша людина у домі і на господарстві? — Так! Вона миє, а я ходжу і переживаю як то вона мої віконця вимиє… Пачку сигарет скурила, поки вікна милися. А потім вже до жінки цієї звикла. А так не люблю, коли хто у моєму домі хазяйнує. Це моє! І я господиня. — Тобто з невістками навряд чи будете разом жити? — Ой, навряд, - сміється вона. — А признайтеся, Мирон Богданович Вам віддав те, що на зборах у Трускавці проспорив? — А як же! Віддав. Так я не тільки це вгадала – я там спорів на дві з лишком тисячі виграла. Коли росіяни мали з Голландією грати, я ж перед цим у Мирона виграла. Сидимо за обідом, я і кажу: «Росія переможе». Хруслов на Мирона подивився та й каже: «Ну что, отыграемся?» Ага, відігралися… — А як Ви вгадали? — Чому вгадала… Я маю своє прєдставлєніє. Це й до «Металіста» відносится. Бува таке, що з свистка відчуваю, яка гра піде. — От Ви сказали – це до «Металіста» відноситься… — До речі, тільки хотіла про «Металіст» сказати. Я тоді була тільки рада, що Мирон згодився і поїхав. І після бесіди з Ярославським йому більш за все сподобалося, що від нього нічого не приховували, не брехали і золотих гір, як у «Карпатах», не обіцяли. Усе було тверезо і зважено. Так, як Мирону подобається. Взагалі, «Металіст» — це його команда. Навіть більше, це його сім’я. Його я насправді тільки до команди ревнувати можу – це щодо Вашого питання про ревнощі. Він як сюди прийшов – то зовсім по-другому стало. І так як до нього у «Металісті» відносяться, і взагалі у Харкові - і особливо уболівальники – то його не може не тішити. — А Ви самі уболівальниця? — Завзята. Дуже люблю боліти. Це від тата, певно. Він колись так болів, що умудрився люстру обірвати – так стрибав. А ми ще з мамою сміялися, як дивилися на нього – а він ногами під час футболу соває так, наче м’яч веде… Наче допомагає польовим. — Ви у VIP-ложі на матчах сидите чи з футбольними жінками? — Ні там, ні там… Просто сама по собі. Бо я і покричати люблю, та й вилаятися можу, як момент який. — Тобто і цією мовою можете розмовляти? — Знаєте, колись, ще як тільки починалася моя перукарня – я намагалася бути доброю шафовою. «Дівчатка, сю-сю-сю…» А потім прийшла, дивлюся – Мати Божа, чашки побиті, що я їм купила каву пити, душову їм зробила, щоб чистенькі були – так там шланг відірвано… Фен беру у руки – він працює, але не перемикається. Розруха, коротше. Я тоді нараду зібрала. Розказую їм, всовіщаю, дивлюся – а одна у вікно дивиться, друга позіхає… Так я набрала у груди повітря і за десять хвилин усе їм розказала! Усе від мене почули – що, може, і не чули такого раніше. Зате зараз – чистота і порядок. Ну, що поробиш, як у нас часто тільки мат і можуть зрозуміти... Ну, тут ще й маленька деталь: це було дуже давно, і ті дівчата вже у мене не працюють. Нинішні мої колєжанки нічого такого від мене не чують, більш того: ми іноді прекрасно розуміємося і без слів... У цей час по телевізору показують олімпійський щоденник. Один з провальних для України олімпійських видів спорту і, ясна річ, провальні результати українських спортсменів. Ми замовкаємо, потім повертаємося до бесіди. — Ну, і що це як не позор? – каже вона. – Така держава – а на спорт грошей не вистачає? А це усе тому, що дітям немає змоги змалечку десь займатися. Що то ті маркети та гадючники на кожному кроці будують, що дітям запросто автомати гральні знайти – а в футбол пограти ніде. Та що маркети!... Їхали ми якось через малесеньке таке селечко – і я п’ять церков нарахувала. П’ять!!! То Богові стільки потрібно, прости Господи?! Це ж фарисейство чисте. П’ять храмів — а полянки футбольної для дітей ні одної. Я погоджуюся і знов питаю: — Пам’ятаєте, у фільмі «Москва сльозам не вірить» одна з трьох головних героїнь усе чоловіка гарного шукала? І там є епізод, коли у крамницю, де вона працює, зайшов генерал із жінкою. І ця героїня дивиться на них і каже: «Як би за генерала заміж вийти…» А колєжанка їй каже: «Щоб бути жінкою генерала, треба вийти заміж за лейтенанта». Зараз Ви  - жінка футбольного генерала. Може, навіть більше ніж генерала. Але ж він і лейтенантом у цьому сенсі був – а Ви тоді думали про те, ким він стане? — Та що лейтенантом… Він взагалі рядовим був, коли ми познайомилися. А ким він стане – та то мені тоді до… Він є такий як є. Такий він мені потрібен. І його такого я люблю. Ось і усе. Розмова наша добігла кінця, ми прощаємося і я виходжу все у той же двір. Хлопці у робочому одязі, що сиділи на купі дощок посеред двору, коли я заходила до Маркевичів, і досі сидять там же, на тих же дошках, у них знову перекур. Ех, хлопці, думаю я, не пані Маркевич ваш начальник... Любов Шевченко, газета "Овертайм", сентябрь 2008 годв